Марія Вілінська, Марія Маркович, Марко Вовчок, – і все це вона, – жінка ХІХ століття. Жінка, яка заснувала українську дитячу літературу. Жінка, яка попри своє російське походження, писала твори, які мали антикріпацьке спрямування та описували історичне минуле України. Жінка, яка збагатила українську літературу низкою нових жанрів, зокрема соціально-феміністичною повістю “Інститутка”, та дала новий подих українській літературі кінця 50-х – початку 60-х років. Детальніше про неї читайте в статті Анастасії Куцої, авторки матеріалів для ГО "Жіноча Ліга".
Дуже часто такі непересічні особистості отримують в суспільстві неоднозначну оцінку.
Олена Пчілка, аристократка української літератури, дала Марії саме таку, неоднозначну характеристику:
“Нахабна кацапка, що вкрала почесний вінець прекрасного українського автора”.
Що мала на увазі Олена Пчілка, говорячи про “вінець прекрасного українського автора”? Непричетність Марії до її власних творів, а саме, що ці народні оповідання, якими зачитувались українці та українки, написав її чоловік, – Опанас Маркович. Через знаменитий чоловічий псевдонім довгий час точилися суперечки про те, чи справді жінка була авторкою усіх цих творів. Одна з найпоширеніших теорій його виникнення пов’язана з постаттю Пантелейона Куліша. Після знайомства Марії з останнім, він вигадує прізвисько “Марко Вовчок”, поєднавши прізвище чоловіка Марії з її “вовкуватістю” в спілкуванні. Попри славетний псевдонім, який наразі знає майже кожен українець та українка, сама письменниця люто ненавиділа це “прізвисько”.
Важливими також є записи про Марію Катерини Юнґе, авторки спогадів про Тараса Шевченка, в якого та вчилася малювати. Ось що вона писала про Вілінську:
“Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні – проста; в товаристві мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки “так” і “ні”. А всі мужчини втрачають від неї глузд. Як мене обурює ця жінка!”
Варто зазначити, що “ця жінка” нехтувала тодішніми патріархальними традиціями. Заміжня Марія дозволяла собі без супроводу виїжджати на відпочинок за кордон, легко приймала чоловічий флірт. Про неї пліткували. Марія ніколи не спростовувала пліток і не давала інтерв’ю: “Поки я жива, біографія передчасна”.
Важливим є й той факт, що Марія Маркович була відомою демократичною письменницею, захисницею прав жінок, брала участь у поширенні революційних видань Ґерцена, упорядкуванні матеріалів політично-викривального характеру для журналу “Дзвін”. Також Марко Вовчок видає журнал “Переклади кращих іноземних письменників”, спрямований на допомогу розумним жінкам, у якому порушуються питання емансипації. Функціонування журналу забезпечувалося суто жіночою працею, що не корелювалося з політикою уряду, проте так само значно розширювало можливості використання праці освічених жінок. У 1871 вийшло 12 видань, у 1872 — 5.
“Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять”, – писала Марія Вілінська.
Марко Вовчок наприкінці 50-х років ХІХ ст. була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею. Образ емансипованих жінок домінує в психосоціальних повістях і романах Марка Вовчка. На жаль, вивчення романів цієї авторки через призму феміністичних проблем почалося лише наприкінці ХХ століття. У цьому плані особливо цікавою є незакінчена стаття Соломії Павличко “Марко Вовчок (1833-1907)”, де зазначається: “Безперечно, найцікавіший бік творчості Марка Вовчка - феміністичний. Жінка, як ідеал. Жіноча доля і жіноча нескореність у кріпацтві. Образ “нової” жінки. Цей бік її творчості ніколи не був акцентований, ніколи не вивчався”. Образи сильних, вольових жінок, які пробують самі розпорядитися своїм життям всупереч найнесприятливішим обставинам, представлені в багатьох її українських текстах (“Три долі”, “Ледащиця”).
Сама діяльність Марії вказує, що вона була однією з “нових жінок”, які вбачали сенс свого призначення не тільки в сімейному житті, а й у професійному. Жінка сама брала участь у переговорах з видавцями, редакторами журналів щодо публікацій своїх художніх творів і перекладів, а в 1871 навіть виступила в ролі керівниці журналу. Завдяки своїй громадській та літературній діяльності, а також встановленим контактам з видатними культурними діячами доби (серед яких Пантелеймон Куліш, П’єр-Жуль Етцель, Жуль Верн, Тарас Шевченко та інші), вона змогла значно вийти за межі діяльності, в яких перебувала більшість жінок того часу. Український Кобзар (Тарас Шевченко) мав особливі стосунки з Марією Вілінською. Пророком і “своєю донею” назвав поет жінку, і навіть присвятив їй уривок з поеми “Сон”.
“Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє.”
Марія, своєю чергою, присвятила Кобзареві повість ”Інститутка”, де зобразила антилюдяність кріпосницької системи. Відповідаючи на запитання, чим так вразила поета письменниця, твори якої тоді тільки починали друкуватися, Шевченко зазначав, що вважав її людиною близькою до революційно-демократичного табору. Письменниця відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. До прикладу тематика “Народних оповідань” (збірок 1857 та 1862) полягає в зображенні тяжкої долі жінки за умов кріпосницького ладу, її безправності, підкресленої зображенням її волелюбності.
Також як українська прозаїкиня, письменниця розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”). Крім цього, неможливо не зазначити, що письменниця одна з перших в українській літературі звернулася до творчості для дітей. Дотримуючися реалістичних принципів письма, письменниця актуалізувала теми, цікаві дитячій аудиторії (історичне минуле, соціальні суперечності, стосунки дітей, природа й інше) й розбудовувала їх у різних жанрових формах. У повісті-казці “Кармелюк” використано сюжети українських народних переказів. Крім цього, саме Марку Вовчку ми завдячуємо створенню жанру соціально-побутової казки.
Іван Франко писав про її літературні здібності так:
“Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова. При всій своїй простоті і популярності вона дуже багата лексиконом і незрівнянно мелодійна.”
Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність, вона була однією з тих, хто вплітав автентику фольклорності у власну ідентичність, не просто плекаючи багатство нашої народності та колективного культурного спадку своєю творчістю, а користуючись нею задля власного духовного збагачення.
І, зрештою, Марія Вілінська й досі лишається чи не найбільш загадковою українською письменницею, якій не лише вдалося утвердитися як письменниці в патріархальному письменницькому світі (нехай і під чоловічим іменем), але яка спромоглася заробляти письмом на життя. Вона стала першою жінкою в нашому класичному каноні, яка на своєму прикладі почала боротися з відсутністю традиції жіночого письма. Можливо, саме тому Марка Вовчка так любили й Леся Українка, й Ольга Кобилянська, перегуки з її творчістю ми можемо знайти й в інших жінок-авторок модерністської доби. Адже після Марії Вілінської успадкування відбувалося не лише від літературних батьків до синів, але й від матерів до доньок.
Матеріал підготувала Анастасія Куца, авторка матеріалів для ГО “Жіноча Ліга”
Стаття опублікована в рамках проєкту "Платформа підтримки розвитку творчого та аналітичного потенціалу молодих жінок та дівчат", що реалізується ГО "Жіноча Ліга"