Створення Європейського Союзу (ЄС) є однією із монументальних подій в сучасній історії. Багато політиків і політикинь, тогочасних лідерів і лідерок відіграли важливу роль у процесі його формуванні і розвитку. Однак, незважаючи на наявність серед них жінок, роль останніх у створенні ЄС часто замовчується та залишається непоміченою. Тож для того, щоб виправити цю історичну несправедливість, у цій статті Анастасія Нардєд, авторка матеріалів для ГО “Жіноча Ліга”, познайомить нас із тими, кого умовно можна вважати “матерями-засновницями ЄС”.
У 1951 Франція, Західна Німеччина, Італія, Нідерланди, Бельгія, та Люксембург створили Європейську спільноту з вугілля та сталі, яка після численних змін у 1993 трансформувалась у ЄС, який ми знаємо наразі. Політиків, що присвятили свою кар’єру цьому багаторічному процесу, почали умовно називати “батьками-засновниками ЄС”. До них відносять, наприклад, Роберта Шумана, Жана Моне та Конрада Аденауера. Проте варто зауважити, що на офіційному рівні вичерпного переліку “батьків-засновників ЄС” не існує - це, швидше, результат роботи преси та історіографії, що перегукується з концепцією “батьків-засновників Сполучених Штатів Америки”. Для цілей цієї статті ми будемо послуговуватись списком, який представлено на офіційній сторінці ЄС у секції “Історія ЄС”. Зокрема, у ньому зазначено 13 чоловіків, які зробили визначальний внесок у заснування та розвиток цього об'єднання у сучасному вигляді.
До “батьків-засновників” ЄС можна віднести таких персоналій (в хронологічному порядку):
-
Вінстон Черчілль (1874-1965) - офіцер британської армії, військовий репортер і прем'єр-міністр, який закликав до створення “Сполучених Штатів Європи”
-
Конрад Аденауер (1876-1967) - канцлер Німеччини, який сприяв поглибленню європейської співпраці та створенню Європейської спільноти з вугілля та сталі
-
Альчіде де Гаспері (1881-1954) - прем'єр-міністр Італії, який був посередником між Німеччиною та Францією в рамках післявоєнної європейської інтеграції
-
Роберт Шуман (1886-1963) - французький політик та дипломат, який разом із Жаном Моне вважається архітектором євроінтеграційного проєкту
-
Жозеф Бех (1887-1975) - міністр закордонних справ Люксембургу, який працював над створенням Митного союзу Бенілюксу та підтримував розширення європейської інтеграції
-
Жан Моне (1888-1979) - французький політик, який разом з Робером Шуманом вважається архітектором євроінтеграційного проєкту
-
Йохан Віллем Бейен (1897-1976) - голландський банкір, бізнесмен і політик, який розробив план Європейського спільного ринку і митного союзу
-
Поль-Анрі Спаак (1899-1972) - бельгійський державний діяч, який допоміг заснувати Митний союз Бенілюксу та надихнув на подальшу європейську інтеграцію
-
Вальтер Гальштайн (1901-1982) - дипломат і президент першої Європейської комісії, який виступив за створення Європейського економічного співтовариства
-
Альтьєро Спінеллі (1907-1986) - італійський політик, який був основоположником європейського федералізму і підтримав розробку Європейської Конституції
-
Сікко Мансхольт (1908-1995) - голландський фермер та політик, який був натхненником спільної сільськогосподарської політики ЄС та президентом Європейської комісії
-
Франсуа Міттеран (1916-1996) - президент Франції, який сприяв післявоєнному примиренню між Німеччиною та Францією
-
Гельмут Коль (1930-2017) - канцлер Німеччини, який сприяв післявоєнному примиренню між Німеччиною та Францією
Якщо узагальнювати портрет “батьків-засновників ЄС”, то очевидним стає той факт, що практично усі вони, окрім, Вінстона Черчіля, були представниками країн-засновниць ЄС у його першопочатковому вигляді (Франції, Італії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Західної Німеччини) та займали високі посади у своїх країнах та на міжнародному рівні (від міністрів закордонних справ до президентів міжнародних інституцій). Серед них були як представники правого політичного крила (Конрад Аденауер, Гельмут Коль), так і лівого (Франсуа Міттеран, Сікко Мансхольт) .
Тим часом жінки, що також брали участь у формуванні та створенні ЄС, і досі залишаються в тіні. Якщо провести міні-опитування серед студентів та студенток кафедри міжнародних відносин будь-якого українського університету, що вивчають історію та політики ЄС, небагато зможуть пригадати імена політикинь та лідерок, які тим чи іншим чином вплинули на формування цього об'єднання. Є декілька причин, які сприяли гінопії у цьому контексті.
На початкових етапах створення та функціонування ЄС більшість ключових фігур, які брали участь у так званих “історичних євроінтеграційних подіях”, були главами держав чи урядів або топ-дипломатами певних країн. У той час, як і наразі, через історичні структурні нерівності, більшість відповідних посад займали чоловіки. Водночас, розуміння євроінтеграційного процесу, сфокусоване виключно на ключових “історичних євроінтеграційних подіях”, ігнорує величезну політичну роботу, яка виконувалась “за лаштунками” та включала коаліційний тиск, інтенсивне лобіювання, залучених різноманітних акторів на різних рівнях процесу. А до цієї роботи часто були залучені жінки.
Ще однією з причин, чому внесок політикинь у створення ЄС часто ігнорують, є історичні та культурні упередження, стереотипи, відповідно до яких такі відповідальні речі як вирішення відносин між державами “під силу” лише представникам “сильної” статі, до яких відносили чоловіків. Жінок же вважали “слабкою” статтю, якій не гоже втручатись у такі важливі питання.
Для того, щоб познайомитись із жінками, які долучились до створення ЄС, ми знову ж таки послугуємось списком, опублікованим на сайті ЄС у розділі “Історія ЄС”. У ньому зазначено 8 визначних європейських політикинь та лідерок.
Луїза Вайс була французькою письменницею та журналісткою, європейською політикинею та президенткою Консультативної асамблеї Європи з 1952 по 1954, що активно використовувала свою платформу для захисту прав жінок і соціальної справедливості,
Луїза була піонеркою євроінтеграційного руху та відіграла важливу роль у створенні Європейського парламенту, членкинею якого вона згодом стала. Вона була однією з перших жінок, що у 1979 виступила з інавгураційною промовою на першій сесії парламенту у віці 86 років. У своїй промові вона закликала європейців та європейок об’єднатися на основі спільної культури, а не лише спільних економічних інтересів.
Луїза залишалася членкинею Європейського парламенту - його найстарішою членкинею - до своєї смерті у 1983 у віці 90 років. Після її смерті Європейський парламент назвав свою головну будівлю в Страсбурзі на її честь на знак визнання її відданості європейським цінностям упродовж усього життя.
Марга Кломпе була нідерландською політикинею і вчителькою, членкинею голландського парламенту з 1956 по 1963, однією з перших членкинь Загальної асамблеї Європейської спільноти з вугілля та сталі, першою міністеркою в уряді Нідерландів з 1973 по 1977 та членкинею Європейського парламенту з 1979 по 1984.
На посаді міністерки соціальної політики Нідерландів одним із її найбільших досягнень стало прийняття Закону “Про загальну допомогу”, який замінив попередній закон “Про бідних”. Це законодавство закріпило право на соціальний захист для кожної особи. Марга прагнула змістити акцент з благодійності на посилення соціального захисту з боку держави.
До впровадження прямих виборів у Європарламент у 1979, його члени та членкині делегувались національними парламентами країн-членів ЄС. У 1955 Марга була призначена першою членкинею робочої групи Асамблеї, що зосереджувалася на впровадженні та розширенні повноважень Європейської спільноти з вугілля та сталі й на створенні єдиного ринку, який виходив би за межі сектору вугілля та сталі. Вона була прихильницею тіснішої співпраці між державами-членами та підтримувала ініціативи, спрямовані на створення економічного союзу, такі як Європейське економічне співтовариство. Саме її зусилля допомогли сформувати ранній розвиток того, що пізніше стане відомим як ЄС у сучасному розумінні.
-
Урсула Гіршман (1913-1991)
Урсула Гіршман була німецько-італійською філософинею і політичною діячкою, яка діяла з 1940-х до 1990-х. Вона народилась у єврейській сім’ї середнього класу в Берліні, де в 1932 вступила до молодіжної організації Соціально-демократичної партії Німеччини й активно боролася проти нацистів. Разом зі своїм чоловіком Альтьеро Спінеллі вона стала співзасновницею Європейського федералістського руху у 1943 - організації, яка займається просуванням європейської єдності та співпраці, і його генеральною секретаркою з 1948 по 1952.
Урсула була однією із перших прихильниць об’єднаної Європи та працювала над сприянням співпраці та інтеграції між європейськими націями. У 1948 вона стала членкинею німецької та італійської делегацій на Європейському конгресі, який відбувся в Гаазі і у рамках якого започаткували Раду Європи. А з 1949 по 1952 вона була членкинею Парламентської асамблеї Ради Європи - попередниці сучасного Європейського парламенту. У 1975 у Брюсселі Урсула заснувала Association “Femmes pour l’Europe” (Асоціацію “Жінки за Європу”) — рух, який об’єднав жінок із феміністичних і політичних кіл й продовжує займатись просуванням гендерної рівності і наразі.
Ви також можете ознайомитися з серією “Лекцій імені Урсули Гіршман” на сайті Інституту Європейського Університету. Їх було засновано в рамках Програми гендерних досліджень при Центрі перспективних досліджень Роберта Шумана у 2001.
-
Меліна Меркурі (1920-1994)
Меліна Меркурі була грецькою актрисою, співачкою та політикинею, членкинею грецького парламенту з 1977 по 1989, міністеркою культури Греції з 1981 по 1989 (вона стала першою жінкою, яка зайняла цю посаду).
В часи її роботи на Бродвеї, група офіцерів правого крила захопили владу в Греції та встановили диктатуру, очолювану бригадним генералом Стіліаносом Паттакосом. Незабаром Меркурі стала одним з найвидатніших лідерів експатріатського руху, що діяв з метою повалення режиму. Її грецьке громадянство було анульовано Паттакосом, на що вона відповіла: “Я народилася грекинею і я помру грекинею. Паттакос народився фашистом і він помре фашистом”.
Меркурі була прихильницею демократії, прав людини та культурного розмаїття в Європі й прагнула сприяти тіснішій співпраці між державами-членами ЄС з питань культури, зокрема виробництва фільмів, освіти та збереження мов. Її зусилля допомогли сформувати розвиток політики, яка сприяє культурному обміну та взаєморозумінню між державами-членами ЄС наразі. З 1985 по 1989 вона працювала Єврокомісаркою з питань культури, освіти та молоді. Під час свого перебування на цій посаді Меркурі ініціювала кілька важливих культурних ініціатив, у тому числі програму Європейської культурної столиці, яка була заснована в 1985 і з тих пір стала ключовою подією в європейському культурному календарі.
Наразі існує Фонд імені Меліни Меркурі, метою якого є просування і поширення грецької культури в Греції та за її межами.
Леонільде Іотті була італійською політикинею, першою і єдиною членкинею Комуністичної партії Італії, яка стала президенткою Палати депутатів - цю посаду вона обіймала протягом трьох законодавчих зборів поспіль (з 1979 по 1992), ставши також людиною, яка найдовше займала цю посаду в післявоєнний час. З 1969 по 1979 вона була депутаткою Європейського Парламенту, а у 1997 була обрана віце-президенткою Ради Європи.
Іотті була сповнена рішучості вивести боротьбу за загальне виборче право на європейській арені. Упродовж свого перебування на посаді депутатки Європейського парламенту вона відстоювала прямі вибори до Європейського парламенту, вважаючи, що народні вибори дадуть парламенту непохитний мандат і довіру діяти від імені громадян і громадянок. Її бачення об’єднаної Європи також поширювалося на розгляд геополітичних наслідків дедалі тіснішого союзу. Іотті вважала, що європейці та європейки зобов’язані позитивно впливати, наприклад, на відносини між північчю та півднем, на питання побудови миру, розвитку Близького Сходу та регулювання міжнародної системи загалом.
В сучасній Італії активно діє Фонд імені Нільде Іотті, що направлений на підтримку та розвитку жінок в культурі та політиці. Свою місію Фонд визначає наступним чином: “Жіноча культурно-політична фундація, присвячена Нільде Йотті, має першочерговою метою зробити її почуття політики та її стиль живими в сучасному суспільстві, особливо серед молоді: почуття жінки, відданої цінностям свободи, солідарності і соціальній справедливості, яка утвердилася в політиці, використовуючи свої заслуги, свої ресурси, свою індивідуальну силу, але завжди зберігаючи зв’язки з іншими жінками.”
Сімона Вейль була французькою політикинею, юристкою, активісткою, що пережила Голокост та мала значний вплив на розвиток своєї країни та ЄС. Вона була першою президенткою і першою жінкою-президенткою Європейського виборного парламенту (сучасної моделі) і займала цю посаду з 1979 по 1982. Окрім цього, Сімона відповідала за створення Європейського суду з прав людини.
Протягом своєї політичної кар’єри Вейль була рішучою захисницею прав жінок, прав людини та інтеграції європейських націй й провідним голосом у боротьбі з антисемітизмом. Серед ініціатив, на які вона мала вплив, наступні: рівна оплата за рівну роботу, рівний доступ до освіти для чоловіків і жінок, розвиток політик гендерної рівності в профспілках. Окрім цього, Сімона запропонувала два визначних закони у цій сфері. Перший, прийнятий 4 грудня 1974, полегшив доступ до контрацепції, продаж контрацептивів, таких як комбіновані оральні контрацептиви, які були легалізовані в 1967. Другий, ухвалений 17 січня 1975, легалізував аборти у Франції - це була її найважча політична ініціатива, завдяки якій вона стала найбільш відомою. Дебати щодо абортів були для неї особливо важкими, тому що ті, хто виступав за те, щоб аборти залишалися незаконними, почали агресивні особисті напади на Вейл та її родину. Однак після ухвалення закону багато хто віддав належне Вейл і подякував їй за мужню та рішучу боротьбу.
Після її смерті 30 червня 2017 Антоніо Таяні, президент Європейського парламенту, віддав належне Вейл, назвавши її «великою президенткою Європейського парламенту, совістю ЄС, борчинею проти антисемітизму та захисницею прав жінок». Її послання про жінок та антисемітизм залишається актуальним досі. У липні 2018 її останки були поховані в Пантеоні в Парижі. Вона стала п'ятою жінкою, яка отримала цю честь.
-
Ніколь Фонтейн (1942-2018)
Ніколь Фонтейн була французькою політикинею, що двічі обіймала посаду віце-президентки Франції (з 1989 по 1994 і з 1994 по 1999). Окрім цього, вона була членкинею Європейського парламенту (з 1989 по 2004) та другою жінкою-президенткою Європейського парламенту (з 1999 по 2002).
Протягом своєї політичної кар’єри Ніколь рішуче захищала права жінок і гендерну рівності, просуваючи ці питання в адженді ЄС, а також виступала посередницею в укладенні угод між Європейським парламентом і державами-членами щодо двох молодіжні програми ЄС (Socrates і Youth for Europe). Її дипломатичні здібності отримали широке визнання. У 1999 році The Economist описав її як “шукача консенсусу, творителька коаліції, примирителька... ніде не почувається більше вдома, ніж у візантійських коридорах Європи, залучаючи міжпартійну підтримку, виблискуючи усмішкою, схиляючи піти на компроміс”.
Невтомно працюючи задля діалогу та миру, Ніколь зібрала президентів ізраїльського та палестинського парламентів для історичного рукостискання в Страсбурзі в 2000. У квітні 2001 вона запросила командувача Ахмада Шаха Масуда, віце-президента Афганістану, відвідати Страсбург, аби розповісти про ситуацію в своїй країні. Ніколь була особливо стурбована тяжким становищем афганських жінок. Наступного місяця вона запросила трьох жінок, які таємно втекли з Кабула, до Європейського парламенту, щоб ті дали свої свідчення. Ніколь назвала цю зустріч одним із “найзворушливіших моментів” свого президентства.
Анна Лінд була шведською політикинею та дипломаткою, членкинею шведського Риксдагу (парламенту) з 1982 по 1998 й з 1998 до своєї смерті у 2003. З 1991 по 1994 вона була Комісаркою з питань культури та навколишнього середовища та заступницею мера Стокгольма. У 1994, після перемоги соціал-демократичної партії на виборах, прем'єр-міністр Швеції призначив її до свого кабінету Міністеркою навколишнього середовища, а з 1998 по 2003 Анна працювала міністеркою закордонних справ Швеції. Здобувши впливових друзів у всьому світі як президентка Шведської соціал-демократичної молодіжної ліги, Анна палко підтримувала міжнародну співпрацю через ООН і ЄС.
Однією зі спадщини Лінд стала її піонерська робота над законодавством ЄС щодо небезпечних хімічних речовин. Вона також закликала до створення спільної стратегії ЄС проти кислотних дощів.
Пік її кар'єри припав на головування Швеції в ЄС на початку 2001. Анна була головою Ради міністрів іноземних справ ЄС і відповідала за представлення офіційної зовнішньополітичної позиції ЄС. Під час подорожі разом із Речником ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки до Північної Македонії під час косовсько-македонської кризи, їй вдалось досягнути угоди, яка запобігла громадянській війні в країні.
У наш час активно працює Фонд імені Анни Лінд, завдання якого полягають у боротьбі з екстремізмом та радикалізмом, розвитку толерантності та емпатії, встановленні мирного культурного діалогу.
Якщо порівняти узагальнений профіль “матерів-засновниць ЄС” із узагальненим профілем “батьків-засновників ЄС”, то можна прослідкувати тенденцію того, що вони представляють дещо ширший спектр країн, серед них є, зокрема, представниці Греції та Швеції, проте найбільше політикинь були представницями Франції. Практично кожна із цих лідерок приділяла увагу питанням прав жінок та боротьби за гендерну рівність й соціальну справедливість. Як і у випадку із “батьками-засновниками ЄС”, “матері-засновниці ЄС” були представницями різних політичних крил - від лівого (Анна Лінд, Урсула Гіршман) до правого (Марга Кломпе, Сімона Вейль), що доводить, що незважаючи на відмінності в політичних ідеологіях, об’єднання заради досягнення спільного блага можливе, потрібне та ефективне.
Матеріал підготувала Анастасія Нардєд, авторка матеріалів для ГО "Жіноча Ліга"
Стаття опублікована в рамках проєкту "Платформа підтримки розвитку творчого та аналітичного потенціалу молодих жінок та дівчат", що реалізується ГО "Жіноча Ліга"